пʼятниця, 4 липня 2014 р.

Класифікація шрифтів

Чому, власне, так важлива ця класифікація шрифтів? Для чого вона пересічному дизайнеру? Це чудово можна зрозуміти, розглянувши наступну схему:


Звичайно, цей проект данського дизайнера Джуліана Хансена (тут переклад російською) швидше жарт, ніж керівництво для дії, але ж ми розуміємо, що в кожному жарті є доля жарту ;))
Так чи інакше, а дизайнер на відміну від художника (який є натурою більш імпульсивною), прагне до порядку та каталогізації. Сама робота дизайнера — це створення із хаосу певної конструкції, проекту. І практично у кожній роботі дизайнер має справу зі шрифтом. Створюючи книгу чи плакат, газету чи журнал, етикетку чи упаковку, логотип чи інший проект, дизайнер стикається з питанням вибору шрифту. Як же зорієнтуватися у безмежній кількості шрифтів? Як опиратися не на власний смак та інтуїцію, а на знання та науковий підхід? Як арґументувати замовнику вибір того чи іншого шрифту? Безумовно, для цього треба розбиратися у класифікації шрифтів та шрифтовій історії.


10 років тому відомий російський шрифтовий дизайнер та теоретик шрифту Володимир Єфімов зазначав: «загальноприйнятої класифікації шрифтів не існує ... класифікація шрифтів — нескінченна тема, тим більше що у кожного вона своя. Тому найкраще скласти свою власну».
То ж цим і займемося: спробуємо скласти таку схему, в яку вкладалися би і наші, кирилівські шрифти, і антиква, і шрифти із заломами, та ін. Також спробуємо не надто віддалятися від найбільш поширених класифікацій, що вже існують, на сьогоднішній день.
З них і почнемо.

1. Стереотипи
Якщо вам скажуть, що всі шрифти поділяються на карбовані (serif) та некарбовані (sans serif) — не вірте. Це справедливо лише для пари антиква–гротеск. Але все набагато складніше.

Фраґмент книги І. Кєлєйнікова «Дизайн книги: от слов к делу», Москва, 2012, де автор стверджує сталий стереотип

Навіть якщо говорити лише про текстові набірні шрифти, то треба розглядати і шрифти із заломами (готичні), якими переважно набиралися тексти у центральній Європі до середини ХХ ст., і наші кирилівські шрифти, якими і зараз набираються великі масиви текстів, зокрема релігійних. Не можна лишати поза класифікацією і набірні шрифти, що імітують рукопис: вони завжди існували, а останнім часом все більше і більше набувають поширення та популярності. Я не кажу вже про декоративні чи модульні шрифти.
Врешті, не дивно що класифікація за формою карбів є недосконалою, а на сьогоднішній день і застарілою, адже вона була однією з перших спроб шрифтової класифікації взагалі.

2. Класифікація шрифтів на основі карбів
Класифікацію шрифтів на основі карбів першим запропонував французький дослідник Френсіс Tiбодо (Fransis Thibaudeau) у своїй книзі «La Lettre d`Imprimerie» (1921 рік):

Класифікаційна схема Ф. Tiбодо у книзі «La Lettre d`Imprimerie» (її російський переклад з книги Б. Кісіна «Графическое оформление книги»)

У главі «Роль карбів у визначенні родини шрифтів», він зазначав: «карб є основою для класифікації» і поділив шрифти на чотири великі родини:
L’antique (стародавні) — шрифти некарбовані, які автор виводить з фінікійських(!). Як приклади подаються шрифти гротескові та декоративні.
L’egyptienne (єгипетські) — шрифти з товстими, чотирикутними карбами, що за твердженням автора «взяті з грецьких та втілені у друкарських шрифтах на початку ХІХ ст.»
а ) італійські (товсті карби, тонкі основні штрихи)
б) єгипетські англійські (закруглення внутрішніх овалів карбів).
Le romain Elzevir (антиква Езельвіра) з класичними трикутними карбами
а ) латинські (трикутні карби)
б) монументальні (гострі карби)
в) шрифти де вінне (езельверівська традиція, горизонтально поставлені, закруглені карби)
г) еллінські (основні штрихи увігнуті, що створює ледь помітні трикутні карби) .
Le romain Didot (антиква Дідо) — шрифт з горизонтальними, прямими, тонкими карбами, з прикладами класицистичної антикви, її жирного та декоративного варіантів.

Цю класифікацію, звичайно ж, критикували пізніші дослідники, зокрема В. Йончев:

Фраґмент книги В. Йончева «Древен и съвременен български шрифт», де автор стверджує помилковість підходу до шрифтової класифікації на основі форми карбів

У книзі «Древен и съвременен български шрифт» Йончев зазначав: «Підгрупа італійських шрифтів (за Tiбодо) входить до родини єгипетських. Але як можна їх об'єднувати лише за ознакою подібності чотирикутної кінцівки? Ці шрифти мають абсолютно різну конструкцію. Не можуть для класифікації братися за основу додаткові елементи, якими є карби». Натомість, В. Йончев розробив власну схему шрифтової класифікації за ознакою нахилу осі літери.

3. Класифікація шрифтів на основі нахилу осі
Свою класифікацію, опубліковану 1982 року, В. Йончев створив за ознакою положення осі літери, що узгоджувалося з контрастністю. Подібна класифікація також добре корелювалася з логікою руху широкого пера:

Класифікаційна схема В. Йончева з книги «Древен и съвременен български шрифт» 

Шрифти поділялися на чотири групи:
Вісь відсутня. Сюди належать шрифти, які ми звикли називати некарбованими або ґротесками, але лише ті, ширина всіх штрихів яких однакова. Цікаві відомості подає автор щодо походження шрифтів цього типу: вони виводяться ще з давніх епіграфічних написів, а відродження їх на початку ХІХ ст., пояснюється винаходом літографії та необхідністю появи чітких шрифтів без мілких деталей. Напевно В. Йончев має рацію, адже у німецькій мові ґротесковий шрифт має назву Steinschrift (Stein — камінь). Сюди ж належать і так звані, єгипетські шрифти.
Вісь вертикальна. Прямі, статичні шрифти, як карбовані, так і некарбовані, а також шрифти типу кларедон. 
Вісь похилена. До цієї групи належать шрифти як друкарські (ренесансна антиква, курсив), так і рукописні. 
Вісь горизонтальна.  Прямі шрифти з товстими горизонтальними штрихами: так звані, італійські шрифти та рустика.

Класифікаційна схема В. Йончева з книги «Древен и съвременен български шрифт» (продовження)

Дивно, що у цій системі координат ми не бачимо шрифтів із заломами. За логікою класифікації вони мають бути у групі 2, але серед прикладів, готичних шрифтів ми там не знаходимо. 
Взагалі-то протягом 1950-80 було розроблено чимало класифікацій, але всі вони, на відміну від системи В. Йончева, були в руслі класифікації Ф. Tiбодо, тобто ґрунтувалися на принципі форми карбів. Одна з такий класифікацій, яка нічим особливим не вирізнялася з решти подібних, була взята за основу як класифікація ATYPI. Ми маємо на увазі, звичайно ж, класифікацію М. Вокса. 

4. Класифікація Максиміліана Вокса
У 1954 році французький художник і теоретик шрифту Максиміліан Вокс вдосконалив класифікацію Tiбодо. Вокс збільшив кількість родин з чотирьох до дев'яти:
1. Humanes (антиква старого стилю, гуманістична антиква)
2. Geraldes (ренессансна антиква)
3. Reales (барочна антиква)
4. Didones (Дідо+Бодоні — класицистична антиква)
5. Mecanes (брускові шрифти) 
6. Lineles / Simplices (некарбовані шрифти)
7. Incises (гравированная антиква, варианты антиквы)
8. Manuaries (рукописные шрифты)
9. Scriptes (каліграфічні шрифти)
У 1962 році класифікація Вокса була взята за основу для класифікації Міжнародної асоціації типографів ATYPI

Класифікація ATypI, в якій до 9 категорій Вокса додані ще дві: «Fractures» (готичні шрифти) та «Formes étrangères» (іноземні шрифти)

Але ця класифікація не стала дійсно міжнародною. Основні європейські країни мають власні класифікації, що більше відповідають їхнім національним особливостям.

5. Британська (BS 2961) та Німецька класифікації (DIN 16518)
Основною відмінністю британської класифікації (British Standards Classification of Typefaces) від попередньої є присутність у ній шрифтів із заломами. Решта ж категорій відрізняються лише назвами. Принцип, що покладений в основу класифікації, все той же: на основі карбу, хоча тут ми бачимо вже значну роль історичного підходу:
Old Face (шрифт старого стилю)
Venetian Roman (венеціанська антиква)
Transitional Type Face (перехідний шрифт)
Modern Face (шрифт нового стилю)
Display Type Face 
Egyptienne Antiqua Face (єгипетський шрифт)
Sans Serif Face (некарбований шрифт)
Decorated Type Face (декоративний шрифт)
Gotic Type Face (готичні шрифти)
   - текстура
   - ротунда
   - швабахер
   - фрактура
Цю класифікацію запропонував у 1960 році Джеймс Мозлі, а у 1967-му вона стала Британським класифікаційним шрифтовим стандартом (British Standards Classification of Typefaces).
Німецька класифікація є подібною, але тут простежується чітке ділення на три великі групи: антиква, шрифти із заломами, нелатинські шрифти:  
Antiqua (прямі світлі шрифти)
  - Renaissance-Antiqua 
  - Übergangs-Antiqua 
  - Klassizistische Antiqua 
  - Varia / Freie Antiqua 
  - Scrifcnbctontc Linearantiqua / Block 
  - Serifenlose / Linеar-Antiqua 
  - Schreibschriften / Schrеibformеn 
Gebrochene Schriften (шрифти із заломами)
  - Gotisch
  - Rundgotisch
  - Schwabacher
  - Fraktur
  - Kurrent
Nichtlateinische Schriften (нелатинські шрифти)
  - Griechisch
  - Kyrillisch
  - Hebräisch
  - Arabisch
  - Sonstige fremde Schriften
Цікаво, що з німецької мови слово Antiqua, яке ми звикли сприймати як «карбований шрифт» (serif), насправді перекладається як «прямий світлий шрифт». У німецькій класифікації до антикви входять і карбовані, і некарбовані шрифти. Ще одною цікавою відмінністю німецької класифікації є наявність двох розділів рукописних шрифтів: Schreibschriften (писаний шрифт) та Kurrent (скоропис), що відповідно ґрунтуються на антиквових та готичних історичних формах. 

Зведена таблиця British Standards Classification of Typefaces (Мозлі), Association Typographique Internationale (Вокса), італійця А. Новарезе та німецька класифікація. З книги А. Капра «Schriftkunst», 1971

Трохи згодом до класифікації ATypI (за прикладом німецької та британської класифікацій) також був доданий розділ з нелатинськими шрифтами (іврит, кирилиця, тощо), який отримав назву «іноземні шрифти». На англомовній Вікіпедії ця група шрифтів коментується наступним чином: «English printers traditionally called these exotics». Чи доречно жителям України або Болгарії користуватися подібною класифікацією — питання риторичне.

6. Класифікація на основі стильових періодів
Інший підхід до шрифтової класифікації — на основі стильових періодів, запропонував у 1990-х роках канадський дизайнер та мистецтвознавець Роберт Брінґхерст. 
«Форми літер — не лише наукові об'єкти. Вони належать також світу мистецтва та приймають участь у його історії. Вони з часом змінюються, так само як змінюється музика, живопис та архітектура, і у кожній з цих галузей корисні ті ж історичні терміни: ренесанс, бароко, неокласицизм і т. ін.» — зазначав Роберт Брінґхерст у своїй книзі «Засади стилю у типографії», і поділяв шрифти на 13 груп, у відповідності до стильових періодів у мистецтві:
1. Ренесанс
2. Ренесанс. Курсив
3. Маньєризм
4. Бароко
5. Рококо
6. Неокласицизм
7. Романтизм
8. Реалізм
9. Геометричний модернізм
10. Ліричний модернізм
11. Експресіонізм
12. Елегічний постмодернізм
13. Геометричний постмодернізм

Класифікація за стильовими періодами. З книги Р. Брінґхерста «Засади стилю у типографії»

Такий підхід досить логічний, але не надто раціональний. Так, наприклад, на початку ХХ ст. ми маємо масу стилів, що відбилися і у шрифтовому мистецтві. У Брінґхерста цей період охоплює чотири стиля (чверть класифікації!), але очевидно, що охоплення не є повним. Чому дослідник оминув шрифти футуризму та дадаїзму? Чому він не звернув увагу на регіональні особливості стилю модерн: німецький Юґендстиль та віденський Сецесіон? І головне! Чому Брінґхерст розглядає лише антикву? Чому ігнорується все та ж група шрифтів із заломами, яка на початку ХХ ст. має риси вже не стільки готичні, скільки модернові? Як приклад наведемо шрифт Петера Беренса, який Л. Бхаскаран у своїй книзі «Дизайн і час. Стилі та напрямки в сучасному мистецтва та архітектурі», класифікує як зразок Юґендстилю.

Шрифт Петера Беренса яскравий приклад німецького варіанту стилю Модерн — Юґендстилю. 1902 рік.

У класифікації Брінґхерста виявляється певний перекіс, пов'язаний з великою кількістю стилів та напрямків у ХХ ст., та відносно тривалим періодом панування кількох стилів у весь попередній період. Доречно та логічно розглядати у стильовому контексті шрифти в періоди: ренесансу, бароко та класицизму. Намагання ж підігнати якісь зразки до періодів рококо чи романтизму виглядають у Брінґхерста штучно.

7. Класифікація за принципом «динаміка–статика»
Класифікація що була презентована чеськими дослідниками у 1979 році на книгознавчій конференції у м. Кестхей (Угорщина), ґрунтувалася на принципі: динамічний (рукописний) – статичний (мальований). Шрифт, характер якого визначали таким чином включався до однієї з восьми груп:
1. Динамічна антиква
2. Перехідна антиква
3. Статична антиква
4. Лінійний карбований шрифт
5. Лінійний статичний некарбований шрифт
6. Лінійний конструйований некарбований шрифт
7. Лінійний динамічний некарбований шрифт
8. Лінійна антиква
Кожна з груп мала свої підгрупи, і врешті увесь комплекс шрифтів мав замикатися у певне коло, що виключало недоліки інших класифікацій, в першу чергу проблему так званої «додаткової» групи, до якої скидалися всі ті різноманітні шрифти, що не вкладалися у попередні категорії.

Класифікація за принципом «динаміка–статика». З журналу «ІнтерПрессГрафік» №2/1980

Динамічна та лінійна антиква стоять у цій класифікації поряд, але уособлюють собою два різні підходи: писаний (карбовані шрифти) та мальований (конструйовані шрифти). Так само на іншому боці спектру ми бачимо, що на кордоні стоять лінійний некарбований та лінійний карбований шрифти. В цій класифікації є певна логіка, яку можна простежити у прикладах існуючих шрифтів:

Класифікація за принципом «динаміка–статика» (продовження). З журналу «ІнтерПрессГрафік» №2/1980

Але недоліком цієї класифікації є те, що вона має справу виключно з латинською традицією. І хоча сюди вкладаються як антиквові так і ламані шрифти, ми не бачимо тут місця для шрифтів кирилівських.

8. Радянська класифікація (ГОСТ 3489)
Першою радянською класифікацією шрифтів був ОСТ 1337, створений у другій половині 1930-их років, що ґрунтувався на згадуваній вже праці Тібодо: 

Класифікація ОСТ 1337. З книги Б. Кісіна «Графическое оформление книги»

У 1946 році ОСТ 1337 був замінений ГОСТом 3489, який ґрунтувався все на тому ж принципі форми карбів, запропонованим Тібодо, і практично не відрізнявся від передньої класифікації:

ГОСТ 3489. З книги А. Сидорова та В. Истрина «Основы оформления советской книги»

Недосконалість класифікації була очевидна, і в кінці 1960-их були розроблені нові ГОСТи (3489.1—3489.38), затверджені у 1972 році. Змінилася структура груп, яких було уже шість  + сьома, все та ж додаткова:
Рублені шрифти (Плакатна, Рублена, Давня (рос.: Древняя), Букварна, Агат)
Шрифти з ледь помітними карбами (Телінгатера, Жовтнева (рос.: Октябрьская)) 
Медієвальні шрифти (Літературна, Баніковська, Лазурського, Ладога)
Звичайні шрифти (Звичайна (рос.: Обыкновенная), Бодоні, Єлізаветинська, Кузаняна, Байконур)
Брускові шрифти (Балтіка, Хоменко, Реклама)
Нові малоконтрастні шрифти (Шкільна, Бажанівська, Академічна, Піскаревська, Кудряшова)
Додаткова група 

Подібний підхід добре ілюструє типову для СРСР ситуацію: «хотіли як краще, а вийшло як завжди». В цій «класифікації» годі шукати хоч якусь логіку. Важко сказати чим керувалися ті люди, що включили гарнітуру Хоменко до групи брускових шрифтів:

Форми карбів шрифту Хоменко: з ледь помітними карбами чи брускові? Хоча, як ми бачимо, там не брусковий прямокутник, а нарбутівський трикутник.

Чому вже тоді не до групи шрифтів з ледь помітними карбами? Да і самі карби мають форму, яку назвати брусковою можна лише маючи дуже велику фантазію.
Також дуже потішили назви. Чому одна із груп називається «Звичайні шрифти»? А що, всі інші незвичайні? І що звичайного у контрастних шрифтах епохи класицизму для нас сьогоднішніх? Чому шрифти, що імітують ренесансну антикву названі «медієвальними» (що означає середньовічні)? Невже люди, які створювали ту класифікацію не розуміли, що епоха ренесансу йшла після середньовіччя? Крім того, «медієвальними» називали, власне, готичні шрифти. Для чого множити, і без того значні плутанини та протиріччя? 
Подібні думки щодо радянської класифікації бачимо і у Володимира Єфімова. Ще у 1985 році, у післямові до праці А. Шицгала «Русский типографский шрифт» дослідник зазначав: 

Фрагмент сторінки з книги А. Шицгала «Русский типографский шрифт»

Так чи інакше, а недосконала радянська класифікація вже у минулому. Стільки ж уваги ми їй приділили лише тому, що вона досі впливає на наше шрифтове світосприйняття, адже ми досі користуємося переважно літературою, виданою в СРСР. Ми часто, на жаль, наслідуємо всі ті помилки та стереотипи що існували у радянські часи. Ми, нерідко, не хочемо цікавитися темою глибше, і оглянути хоча би альтернативні точки зору, що існують на сьогоднішній день. Але найсумніше те, що ми не маємо класифікації, яка була би побудована на фундаменті кирилиці. Ми сліпо мавпуємо ті класифікації, що розроблялися користувачами латиниці, і у яких кирилівські шрифти включені до групи «іноземних шрифтів». 

9. Класифікація з позицій кирилиці
Напевно найпершою шрифтовою класифікацією що з'явилася на кирилівських теренах, і що була розроблена кирилівським користувачем, була система В. Фаворського. У 1923 році, на засіданні «Комісії з вивчення мистецтва книги», вчений читає доповідь під назвою «Шрифт, його типи та зв'язок ілюстрації зі шрифтом», у якій вперше висловлює свою теорію «об'ємно-кольорової» класифікації шрифтів:
а) об'ємний 
б) об'ємно-кольоровий
в) силуетний
г) скелетний 

Об'ємно-кольорова класифікація зі збірника праць В. Фаворського «Літературно-теоретичний спадок»

Класифікація Фаворського ґрунтується на образно-просторовому світосприйнятті художника, і може бути цікава лише як нестандартний підхід до відомої проблеми. Але й тут ми бачимо перевагу латинської графічної традиції над кирилівською. А власне, кирилівська класифікація походить з палеографії, і стосується більше рукопису:
  • Устав
  • Півустав
  • Скоропис
  • В'язь
Тут ми бачимо два абсолютно різні підходи: історичний (устав, півустав) та графічний (скоропис, в'язь). Але знову ж таки, це якщо говорити про рукопис. Якщо ж ми розглядатимемо друковані шрифти, то принцип устав — старіший, півустав — новіший, тут не годиться. Швидше, тут варто оперувати ознаками динаміка (півустав) — статика (устав):

Ознаки притаманні уставу та півуставу

Напевно, ще більш статичною є в'язь, яка буває настільки декоративною, що практично переходить в орнамент. Скоропис же навпаки, є найбільш динамічним шрифтом. Друкований скоропис є досить близьким до рукопису, і може відповідати латинському поняттю «курсив». Але іноді справа ускладнюється тим, що той чи інший кирилівський шрифт важко класифікувати за вищенаведеними чотирма категоріями. Так само як і в палеографії є поняття «похилий устав» чи «стрімкий півустав» і навіть «уставний скоропис», так і для друкованого кирилівського шрифту варто увести більше градацій.
Врешті, ознаки цих градацій (враховуючи вищенаведені класифікації), можуть бути наступні: 
- історична (устав, півустав, скоропис)
За хронологією, прийнятою у палеографії панування уставу датується XI-XIV ст., далі з XV ст. переважають півустав та скоропис, але окремі уставні пам'ятки зустрічаються також і в XV, і в XVI ст. Тобто, на початок кирилівського книгодрукування уставне письмо вже майже відійшло, але тим не менше, уставні ознаки притаманні багатьом друкарським шрифтам XVI ст. і продовжують існувати надалі. 
З другої половини XVI ст. у друкованій кирилиці з'являються шрифти, що мають ознаки скоропису (видання Острозької та Віленської друкарні Мамоничів)
- стильова (середньовіччя, ренесанс, маньєризм, бароко, класицизм)
Досить важко говорити про будь-які стилі, адже в той час коли на захід від українських земель панувало бароко, в мистецтві самої Україні побутують ренесансні та мань'єристичні риси. До середньовічних, умовно можуть бути зараховані лише шрифти видань Ш. Фіоля, до ренесансних — венеціанські та південнослов'янські шрифти першої половини XVI ст. Шрифти Почаївської та Унівської друкарень кінця XVIII ст. можуть розглядатися вже як шрифти епохи класицизму. Але якщо ми говоритимемо про шрифти друкарні Києво-Печерської лаври першої половини XVII ст., то це вже не ренесанс, але й ще не бароко, про поширення якого в Україні можна впевнено говорити лише з другої половини XVII ст. 
- графічна (форма кінцівок, контраст вертикальних та горизонтальних штрихів)
Безумовно, для кирилиці не підходить латинський принцип форми (відсутності) карбів. Він і для латинських шрифтів годиться лише для антикви. Зараз вже до всіх провідних західних класифікацій додані групи рукописних та шрифтів із заломами. Тут ми погодимося з В. Йончевим, який вважає форму карбів ознакою другорядною. Контраст же вертикальних та горизонтальних штрихів є річчю набагато важливішою, адже це впливає на характер шрифту.
- характерна (кут нахилу осі літери, динаміка-статика, виносні елементи)
Визначити кут нахилу осі літери іноді буває дуже не просто, особливо коли ми розглядаємо кирилицю першої половини XVII ст. Принцип нахилу осі, запропонований В. Йончевим тут не надто годиться. Швидше треба керуватися підходом, який запропонували чеські дослідники: динаміка (рукописний) — статика (мальований), що узгоджується з палеографічними термінами скоропис — устав. 
Для класифікації шрифтів старої кирилиці, спробуємо визначити найстатичніший та найдинамічніший шрифти, а потім намітити між ними певні градації. 

Фрагменти видань: «Октоїх», Цетиньє, друкарня Д. Црноєвича 1494 (вгорі) та «Статуту Великого князівства Литовського», Вільно, друкарня Мамоничів, 1588

За зразок найбільш статичного, ми візьмемо шрифт чорногорської друкарні Д. Црноєвича (кін. XV cт.). У цьому шрифті простежується вплив антикви, але на відміну від динамічної (ренесансної) антикви, де вісь літери була похилою, в чорногорському шрифті вісь чітко вертикальна. Цікаво що в самій антикві, подібна вертикаль з'явиться набагато пізніше. Основні штрихи літер також вертикальні, виносних елементів мінімум. Все це обумовлює певну статичність та мальовану геометричність літер, хоча в деяких літерах (зокрема Х) простежується ще рукописна логіка.
Найбільш «рукописний» друкований шрифт що нам зустрічався — це літери віленської друкарні Мамоничів (друга половина XVI ст.), що імітує канцелярський скоропис.
На які градації вийшло розкласти кирилівські друковані шрифти, і як виглядає український варіант шрифтової класифікації, читайте у другій частині матеріалу.

10. Література:
Thibaudeau F. «La Lettre d`Imprimerie»,  Paris, 1921
Кисин Б. Графическое оформление книги. М. 1946. с. 253-257
Сидоров А., Истрин В. «Основы оформления советской книги», Москва, 1956, с. 44-50
Тагиров Ф. О развитии шрифтового дела в Советском союзе. // Книга: исследования и материалы, М. №13/1966. с. 81-91
Kapr A. «ABC: Schriftkunst. Geschichte, Anatomie und Schoncheit der lateinischen Buchschtaben», Dresden, 1971, c. 322-328
Солпера Я. «Систематизация типографских шрифтов в Чехословакии», Будапешт, ИнтерПрессГрафик, №2/1980
Йончев В., Йончева О. «Древен и съвременен български шрифт», София, 1982, с. 149-398
Шицгал А. «Русский типографский шрифт», Москва, 1985, с. 229-238
Брингхерст Р. Основы стиля в типографике. Москва, 2006