середа, 10 лютого 2016 р.

Що таке «кирилиця»?



Здавалося б, дивною є сама постановка подібного питання. Це ж очевидно: кирилиця — це наша слов’янська писемність, наш кирилівський шрифт. Але якщо спробувати зробити конкретне лаконічне визначення, то виявляється що все не так просто. Розшукуючи існуючі вже визначення ми, швидше за все, потрапимо спочатку на російську Вікіпедію.

Трактування терміну «кирилиця» на російській Вікіпедії. Скріншот.

І відразу бачимо кричущу некомпетентність, як і у багатьох замітках цієї народної «енциклопедії». Стверджується, що термін «кирилиця» має кілька значень. Перше: кирилиця — абетка для старослов’янської мови, друге: кирилиця — абетка чи система писемності (це взагалі що?) для будь-якої мови, що «ґрунтується на старослов’янській кирилиці». Тут взагалі підміна понять, адже у абетках чи графіці літер монгольської чи абхазької мов жодної старослов’янщини немає і близько. Мова тут може йти швидше про гражданку, і тут виникає третє значення: кирилиця — шрифт, який не є гражданкою. Бачимо тут цілий клубок плутанини, який жодного прийнятного визначення не дає. Звернемося до більш авторитетних джерел.

Трактування терміну «кирилиця» у довіднику ParaType. Скріншот.

У он-лайн довіднику відомої шрифтової російської корпорації «ПараТайп» кирилиця визначається як слов’янська абетка що виникла у ІХ ст. під впливом грецького уставного письма, а в 1708-10 рр. була реформована Петром-першим в гражданський шрифт, «в результаті чого форма кирилівських знаків значно наблизилася до латинської антикви». І далі: «на основі давньої кирилиці склалися сучасні білоруська, болгарська, македонська, російська, сербська та українська абетки, а в 20-30-х рр. ХХ ст. на основі російської абетки були створені абетки більшості народів СРСР та Монголії». Не можна не звернути увагу наскільки це формулювання коректніше за те що ми бачили на Вікіпедії. Для повноти картини розглянемо як трактували термін «кирилиця» інші енциклопедії минулого. Найпершою енциклопедією, у якій ми знаходимо цей термін, є російське видання «Енциклопедії Брокгауза і Ефрона» 1890-1907 рр.


Кириллица. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. 15(29). СПб. 1895. С. 111. Фрагмент

Тут нас взагалі чекає несподіванка: стверджується що кирилиця — це не оригінальна абетка, а лише «видозміна» абетки грецької. Взагалі-то стаття «кирилиця» в Енциклопедії Брокгауза і Ефрона дуже змістовна, і головне, позбавлена пізніших радянських ідеологічних нашарувань. Ще одна цікава теза: підкреслюється що головною відмінністю кирилівського уставу від грецького було те, що в кирилиці більше літер. Тобто, це наводить нас на думку, що автори статті під словосполученням «видозміна абетки» мали на увазі не зміну форми літер, а зміну саме кількості літер.

Кириллица. Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. Т. 15(29). СПб. 1895. С. 112. Фрагмент

Інша «дореволюційна» енциклопедія де є термін що нас цікавить — «Велика енциклопедія Южакова», яка видавалася у 1900-1907 рр. Тут визначення максимально лаконічне: кирилиця — слов’янська абетка.

Кириллица. Большая энциклопедия. Т. 10. СПб. 1902. С. 750

В українській мові, як синонім слову «абетка» вживається слово «азбука» (від назв перших слов’янських літер Аз, Букі), а також «алфавіт» (від назв перших грецьких літер Альфа, Віта). Але алфавіт (азбука, абетка) — це набір знаків для якоїсь мови (мов). Тобто, кирилиця — абетка для церковнослов’янської мови. Але не будемо поспішати з висновками, оглянемо також визначення у радянських енциклопедіях. Перше видання «Великої радянської енциклопедії» було здійснене протягом 1926-1947 рр.

Кириллица. Большая советская энциклопедия. Т. 32. М. 1936. С. 393. Фрагмент

Тут так само читаємо, що кирилиця — слов’янська абетка, графіка літер якої ґрунтується на грецькому уставі. З нового (порівняно з «дореволюційними» енциклопедіями) — інформація про єврейське походження графіки літер Ш та Ц, а також введення поняття «кирилівське письмо», стосовно книг переписаних за допомогою кирилівської абетки.
Ще у одному багатотомному виданні 1930-их рр. — у «Літературній енциклопедії» читаємо ту ж саму тезу, але висловлену більш буквально: «кирилиця — візантійський устав, доповнений кількома літерами для позначення звуків слов’янської мови».

Кириллица. Литературная энциклопедия. Т. 5. М. 1931. С. 216. Фрагмент

А далі, у цій же статті спостерігаємо дуже цікаві тези: розмежування кирилиці—абетки і кирилівського письма у його національних особливостях:

Кириллица. Литературная энциклопедия. Т. 5. М. 1931. С. 217. Фрагмент

Що цікаво, у цій же енциклопедії є трактування терміну «латиниця». У жодній іншій енциклопедії цей термін у такому формулюванні не зустрічається (є лише «латинська мова»).

Латиница. Литературная энциклопедия. Т. 6. М. 1932. С. 76. Фрагмент

Власне, звичне нам протиставлення «кирилиця—латиниця» виникло протягом останніх десятиліть, але не будемо забігати наперед і переглянемо трактування терміну «кирилиця» іншими радянськими енциклопедіями.
У третьому (і останньому) виданні «Великої радянської енциклопедії» (1969-1978 рр.) бачимо знайому нам тезу «кирилиця—абетка», а також пом’якшене формулювання про погодження кирилиці від грецького уставу: «В давній кирилиці — 24 літери грецького унціального уставу і спеціально створені літери, що відсутні в грецькій абетці і необхідні для передачі спеціальних слов’янських звуків».

Кириллица. Большая советская энциклопедия. Т. 12. М. 1973. С. 180-181

Зустрічаємо також розмиту, нічим не пояснену фразу «Склад та форма літер кирилиці змінювались». Що малося на увазі, поява національних особливостей в кирилиці (сербське Ђ, або українське Ґ) чи натяк на реформу з кирилиці на гражданку, можна лише здогадуватись. Очевидно останнє, оскільки далі автор пише: «у 1708-10 Петро І впровадив замість на півустава близький до сучасного «гражданський» шрифт». Тут ми чи не вперше бачимо знайоме нам зміщення акцентів з «гражданка — змінений за латинськими зразками шрифт» (БСЕ, 1 вид.) на «гражданка — продовження кирилиці». Крім того, викликає подив хибне змішування палеографічних термінів (півустав), складу абетки (кирилиця) та перебудови графем (гражданська реформа).
Тим не менше, саме така концепція у 1950-70-их роках послідовно впроваджується усюди, як у спеціалізованій літературі, так і в загальних енциклопедіях, включаючи і українські та білоруські.

Кирилиця. Українська радянська енциклопедія. Т. 5. К. 1980. С. 160

Кириллица. Беларуская савецкая энцыклапедыя. Т. 5. Мінск. 1972. С. 595

Вище: стаття «кирилиця» з «Української радянської енциклопедії» (друге видання, 1974-1985 рр.), та з «Білоруської радянської енциклопедії» (1969-1975 рр.)
Не буде зайвим також оглянути трактування терміну «кирилиця» у спеціалізованих енциклопедіях: «Книговедение», що була видана у 1981 році:

Кириллица. Книговедение. Энциклопедический словарь. М. 1981. С. 243

Тут ми не бачимо нічого нового, а от у її наступниці — енциклопедії «Книга», що була видана вже у Росії в 1999 році, читаємо на диво коректне формулювання, без жодної радянської ідеологічної заангажованості (яка, на жаль повернулася у сучасну Росію знову):

Кириллица. Книга. Энциклопедический словарь. М. 1999. С. 285

З сучасних українських трактувань можна порадити статтю з енциклопедії «Українська мова» (2004 р.), яка нижче наведена повністю:

Кирилиця. Українська мова. Енциклопедія. К. 2004. С. 251-252

Враховуючи все вищесказане, можна окреслити цей непростий термін наступним чином:
Кирилиця — абетка створена для церковнослов’янської (давньоболгарської) мови у другій пол. 9 ст., яка включала 43 літери. Графеми 24 літер кирилиці були скопійовані з грецького уставу, решта — сконструйовані, враховуючи графіку грецького уставу. Накреслення (написання) кирилівських літер мало певні відмінності, обумовлені національними особливостями, інструментами письма, призначенням тексту, історичним періодом. З часом, у різних мовах кирилиця набувала того чи іншого (відмінного від початкової кирилиці) складу. Кінцевий період в існуванні кирилиці на різних теренах був різним. У Росії це 1708-1710 рр., (реформа Петра-першого, після якої починає домінувати гражданка — гібрид кирилиці та антикви); в Україні та Білорусі — кінець 18 ст., коли цим територіям була нав’язана російська гражданка; в Румунії — середина 19 ст. (перехід на латинську абетку). На сьогоднішній день українська абетка відрізняється від російської лише кількома літерами (ґ, і, ї, є, а з російського боку — ё, ъ, ы), а графеми інших літер української та російської абеток є абсолютно тотожніми, і мають мало чого спільного з кирилицею.